У 2016 році протести щодо Центру для біженців у Яготині показали, як дезінформація та місцева політика зіткнулися з обов’язками України щодо біженців

Місцеві звіти за березень того року подавали яготинську ситуацію в емоційних тонах, зображуючи мешканців як таких, що стверджували, ніби біженці принесуть злочинність та хвороби. Один із репортажів цитував жителя: заяви, що притулок принесе злочинність та хвороби. Висвітлення в ЗМІ також акцентувало на житлових потребах внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні через конфлікт на сході.

Проте насправді Яготинський центр мав обслуговувати шукачів притулку та біженців незалежно від національності, а не лише сирійців. Фінансування проекту передувало сирійському конфлікту та надходило від ЄС, не як нав’язане рішення, а як частина міжнародних зобов’язань України щодо системи притулку та біженців. Україна приєдналася до Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу 1967 року у 2002 році. Україна вперше заснувала систему притулку лише у 2011 році, реформувавши її у 2014 році.

У 2016 році Яготинський центр перебував у перехідному стані. Звіти від 2026-03-31 повідомляють, що об’єкт існує та має місткість на 101 особу, але незрозуміло, чи він уже функціонував у 2016 році, чи лише планувався. Українська влада відкрила тимчасовий центр розміщення на 101 особу в Яготинському районі у 2016 році, щоб забезпечити притулок та харчування шукачам притулку в Київській області.

Ця місткість незначна порівняно з потребами. Згідно з Asylum Information Database / ECRE, тимчасові центри розміщення в Україні використовуються для заявників на притулок, чиї справи перебувають на попередньому розгляді або які визнані біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту. Українські процедури надання притулку зазнають дедалі більшого тиску через збройний конфлікт (2014 року) на сході України та велику кількість внутрішньо переміщених осіб унаслідок цього. Влада також мусить справлятися зі зростаючою кількістю геополітичних мігрантів із країн Східної Європи та Центральної Азії. Зростаюча кількість шукачів притулку створює дедалі більше навантаження на державну систему забезпечення та доступні послуги.

Проте навіть після спалаху яготинська проблема ледве позначилася в паралельних європейських дискусіях щодо кризи біженців і так і не переросла у високопрофільну політичну кризу, як у Випадку Угорщини.

I-visti.com повідомляв 14 серпня 2016 року, що тимчасова контрольна комісія Яготинської районної ради розпочала роботу у листопаді 2016 року щодо функціонування тимчасового центру розміщення біженців. На її думку, комісія виявила порушення чинного законодавства та висунула звинувачення, що рішення Яготинської міської ради від 23 грудня 2003 року щодо документа про виділення землі було підроблене.

Онлайн-журнал Detector Media опублікував висновок Незаправної медіа ради, що висвітлення подій у Яготині було значною мірою маніпулятивним, ксенофобським і формально непрофесійним. Рада також заявила, що репортажі про Яготинський центр для біженців були непрофесійними з журналістської точки зору, використовуючи такі слова, як «бандити» та «кочівники», щоб описати біженців, і стверджуючи, що Європа нав’язує Україні свої проблеми.

Історія з Яготином, іншими словами, була не лише про зіткнення місцевих потреб і віддалених бюрократичних зобов’язань, але й про те, як європейські та транснаціональні зобов’язання часто заломлюються крізь призму місцевих політичних суперечок і інформаційних війн. У цьому процесі дезінформація та ксенофобська риторика відображали та посилювали існуючі конфлікти в українському суспільстві.